Молитва така дієва, бо Бог ніколи не перебиває.
Не каже мені, що я не маю права відчувати, що відчуваю.
Що мене не має боліти те, що болить.
Коли мені зле, Він мовчить і дає відчуття безпеки. Поглядом каже: бачу твій біль.
Знаю, що сильний, нестерпний.
Каже: я тут.
Бог ніколи не каже: все буде добре, зберися, усміхнися, іншим ще гірше.
Не дай Бог, аби Він таке сказав.
Взагалі коли людині зле, їй не потрібні слова. Їй потрібно, щоб хтось спустився з нею в її темряву і побув світлом.
Не занадто різким. Не занадто радісним.
Теплим світлом без слів.
Присутністю, в якій є безпека.
Коли хтось ділиться зі мною болем, я не маю права давати поради, рятувати, повчати, а лише слухати. Аж поки не дослухаю до кінця. А тоді вже й не хочеться говорити. Лише тримати за руку. Плакати разом. Ділити біль на шматочки і разом його проживати.
Бог проживає зі мною кожен мій біль.
Я знаю це, бо читаю псалми і бачу, як відпускало Давида, коли той виливав душу.
Знаю, бо Йову помогло лише те, що Бог вкінці книги приходить і захищає його від нав’язливих моралізаторів, які колись називали себе друзями Йова.
Знаю, бо Ісус опускається на землю біля жінки, яку хотіли каменувати. На її рівень. На її дно. Захищає її від “праведних” і тих, котрі знають, як має бути правильно. Він їй каже: “я тебе не засуджую”.
Коли хтось ділиться болем, можу лише сказати: “не уявляю, що ти відчуваєш, але я з тобою, доки тобі потрібно”.
І ніщо так не додає сили, як людина поруч, котра не говорить зайвого.
Сестра Антонія Зоряна ШЕЛЕПИЛО
